Як і з чого народжується музика?

Композитор Олександр Родін про резонансну прем’єру балету

«Пори року. Кохання, як воно є»

 

Цей  спільний творчий проект Київського муніципального академічного театру опери та балету для дітей та юнацтва і «Київ модерн-балету» викликав велику цікавість у публіки і критиків. Ідея, хореографія і постановка здійснена  танцівником Олексієм Буськом, а його партнеркою виступила колега з «Київ модерн-балету» Анастасія Харченко. Вистава створена  на музику нашого сучасника, українського композитора  Олександра Родіна. Диригент Сергій Голубничий не просто зібрав п’ятьох артистів оркестру Муніципальної опери (Ольга Лепко, Клавдія Штейнберг, Геннадій Канаєв, Ірина Яковченко, Катерина Купцова), а створив міні-оркестр, здатний складне зробити зрозумілим, форте і піано, мажор і мінор — інтонаціями дії, а темпоритм музики — сюжетно-драматичним пульсом вистави. Скупа сценографія — стіл і дві табуретки ефектно була доповнена відеосюжетами (відеорежисура та проекція — Марія Пустовалова та Дмитро Діордійчук), немов герої гортали свій сімейний фотоальбом і хотіли зрозуміти, чому ж вони не вберегли своє кохання? Стосунки чоловіка і жінки, як пори року, мінливі, незбагненні і непередбачувані (про цю резонансну прем’єру «День» писав у № 218, 2013).

У музичних колах ім’я Олександра Родіна, композитора  та піаніста, випускника Одеської консерваторії ім. А. В. Нежданової, добре відоме. Він має певне коло прихильників серед тих, хто цікавиться сучасними музичними процесами. Але немає нічого кращого для автора музики, ніж знайомство з його творами через театр. Бо сьогодні це досить болюча тема для тих, хто береться за створення серйозної музики — можливість донести її до широкого загалу публіки. Навіть якщо він член Національної спілки композиторів України, двічі лауреат міжнародних конкурсів композиторів у Франції, лауреат премій театральних фестивалів за кращу музику до драматичних вистав, а це «Тернопільські театральні вечори», «Слов’янські театральні зустрічі» (Гомель, Білорусь), «Золотий Тарасик» (Чернігів), а ще й стипендіат Київського міського голови «За особистий внесок у розвиток міста, високі досягнення у суспільному житті», — попри всі регалії і досягнення за кожний твір маестро доводиться боротися. А ще Олександра Родіна знають як актора театру і кіно, він знявся у кількох телесеріалах. Про різні іпостасі творчості (музикант, актор, композитор) і синтез мистецтва наша бесіда з маестро.

— Коли дивишся виставу «Пори року...» — наче складаєш багатовимірний пазл. Ви даєте простір виконавцям і глядачам самим робити висновки з представленої на сцені дуже життєвої історії...

— Право на інтерпретацію музичного матеріалу, в даному випадку хореографічну,  належить постановнику. Мені подобається те, що робить Олексій Бусько. Саме тому я і звернувся до нього, це була моя ініціатива. Побачив  його танцювальні номери, і вони мене вразили відчуттям відтворення чогось наболілого. Потім, коли додалися відеовставки, які не ілюстрували живе виконання, а доповнювали, драматизували те, що відбувається на сцені, зокрема і за участю камерного оркестру (який за задумкою постановника теж присутній на сцені), все це оформилося в якесь гармонійне жанрове поєднання. Мені взагалі близька скрябінівська ідея синтезу всіх видів і жанрів мистецтв, сподіваюся, колись вона знайде своє переконливе втілення.

— Цікаво, коли  ви створюєте музику вже завжди знає, що це буде балет, або опера, або щось інше?

— Драматургія музики вимагає певної сюжетності, розвитку від початку до кінця... Але як художник робить ескіз майбутньої картини, так і у мене цього разу вийшло. В даному випадку все почалося, можна сказати, з кінця, тобто з частини «Зима». Я побачив її головною темою твору. Але народилася вона спершу як окрема тема для однієї експериментальної музично-драматичної вистави за п’єсою Жана Кокто «Людський голос» за участю артистки театру оперети Асі Середи-Голдун... Це була фортепіанна версія, яку я сам і виконував.  Потім коли акція відбулася, тема вже не відпускала... Внутрішнім слухом я чув її у віолончельній інтерпретації. Почав розвивати і зрозумів, що змальовую якийсь певний філософський підсумок, до якого ще треба прийти, визначитися: підсумок чого? В якийсь момент і стало ясно, що це повинні бути «пори року» — тема вічна і невичерпна, бо практично напряму асоціюється з людським життям, з його етапами від чистого аркуша до останнього рядка. Він просто не може бути ідеально рівно списаний — будуть і впевнені розчерки, і боязкі начерки,  логічні викладки й абсурдні знервовані каракулі, підкреслення і закреслення... Як людина від народження до смертного одра обростає знаннями, обставинами, які теж змінюються, трансформуються, і врешті-решт, у самому кінці, коли вже немає перед ким лукавити, вона залишається такою, яка є, так і головна тема твору спочатку накреслюється, поступово збирається, чимось обростає  і проходить у чистому вигляді тільки у самому фіналі...

Деякі мої колеги кажуть, що спеціально пишуть мелодичну музику, інші спеціально відмовляються від мелодії як від чогось, що віджило... Я пишу те, що чую, те що звучить у мені самому. Тим паче що чим далі, тим менше хочеться лукавити.

— А доводилося?

— Не те, щоб доводилося. Це радше було відрізком шляху пошуків, наприклад, в юності, коли захоплювався авангардом, дійсно, гнав від себе мелодії, бо це ж немодно!

— Коли ви визначилися як композитор? Бо  за фахом ви піаніст, а за родом діяльності ще й актор. Є якісь важелі, зовнішні чи внутрішні, які виводять на магістральний напрямок, незалежно від того, що інший шлях, можливо, був би і легшим, і вигіднішим?

— Я завжди хотів щось створювати сам. Ще під час навчання в Чернігівському музичному училищі мені пощастило отримати досвід, який і став, я думаю, визначальним. Написав  тоді музику для драматичної вистави, сам був у числі її виконавців. Під час репетицій спостерігав за роботою режисера, який, показуючи акторам, що він від них хоче, так входив в образ, що міг би, на мою думку, сам зіграти будь-кого з персонажів. Потім  спитав його, чому він сам не грає, бо це ж в нього так добре виходить? Він відповів: «Знаєш, дійсно, худо-бідно, гірше-краще можу зіграти кого хочеш. Але не більше. Найбільше хочеться самому ставити вистави». Я тоді його не розумів. Все ж таки сцена, прямий контакт із глядачем. Готуючись до кар’єри піаніста, якось теж піймав себе на думці, що можу зіграти все, гірше, краще, хай не так, як Горовіц, Ріхтер... А ось тут і загвіздка: не «хай», а саме «не так, як»... бо як професіонал я  здатен відтворити музичний матеріал, зрозуміти задум і філософію композитора. Але відчував, що мені цього замало. Бо в самому нуртує щось своє, що проситься назовні. Ця потреба висловитися — вона нездоланна. Залишається тільки сподіватися, що вона не пуста. Артистом як і музикантом треба народитися...

— Ще одна болюча проблема, скільком композиторам доводиться марно чекати сценічного втілення своїх творів, особливо великих форм. Вам це знайомо?

— Так, звичайно. Я теж чекаю... У мене є великий балет на сюжет епістолярного роману Шодерло де Лакло «Небезпечні зв’язки», написаний років із сім тому, є Реквієм для хору і солістів. Благо, що у нас є активна Національна спілка композиторів, музичні фестивалі, на яких вдається виконувати якісь невеликі симфонічні твори. Я щасливий, бо моя дружина — співачка, солістка Національної опери України Алла Родіна. Багато чого пишу спеціально  для неї, на її голос. Не можу не писати, бо її голос звучить в мені, він наче сам наспівує щось, а мені залишається тільки розкидати знаки по нотному стану. Це найбільше щастя, коли Алла виконує мої твори. Наприклад,  на Великодньому фестивалі  в лютеранській церкві  вона потрясаюче співала мою Мессу для сопрано й оркестру. Довелося, правда зробити інтерпретацію для струнного квартету (оркестр зібрати поки що не зміг). Записали ми з нею і кантату на вірші Шарля Бодлера «Любов Смерть». Тож мрії втілюються, хай не всі, але суттєві!

 

Лариса ТАРАСЕНКО
Рубрика:
Культура
Газета:
№17, (2014)