Напівшепіт, напівтіні та подих вітру...

Щороку більше десяти випускників за фахом «композитор» закінчують Національну музичну академію імені Петра Чайковського. Однак імена тих, хто працює над музикою до драматичної вистави на афішах театрів майже незмінні. Наприклад, Олександр Курій блискуче «озвучує» вистави Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, Катерина Тижнова та режисер Театру на Подолі Ігор Славінський працюють у неповторному тандемі, де без музики режисура видається неповноцінною і навпаки. Електронно-звукові бурі в крихітному приміщенні театру Дмитра Богомазова «Вільна сцена» майстерно «здіймає» Данило Перцов. Роман Гриньків навчав франківців грі на греко-українській «сандурі» у виставі «Грек Зорба».

Сприймаючи виставу в цілому навіть найзаповзятіший театральний глядач нечасто розмірковує над тим, яке важливе та невід’ємне місце в ній займає музика. Почасти це рятівне коло для початкуючого творця вистави, адже музичною «ілюстрацією» можна легко поєднати мізансцени, додати змістовності реплікам. Режисери ледь не все життя шукають «свого» композитора, а коли знаходять – доробок їхніх успішних вистав примножується.

Ще на початку 90-х років такого композитора зустрів Станіслав Мойсеєв, нинішній художній керівник Молодого театру. Першу спільну виставу він та композитор Юрій Шевченко показали в Ужгороді, а в Києві дебютували знаменитою постановкою мольєрівського «Дон Жуана».

Очевидно, пан Юрій був би хорошим композитором, писав симфонії, квартети, його твори успішно виконували б на різних форумах – але після навчання в Національній музичній академії імені Петра Чайковського (тодішній консерваторії) знайшов у собі сили піти власним шляхом, відкидаючи життєві «штампи» та опираючись професійній інерції.

Його особливість тонко відчувати світ помітна з першого погляду. Він, немов посміхаючись ловить звук життя, а потім оптимізує його в позитив, створює гармонію.

У свої «трохи більше за 50» він доброзичливо та зацікавлено спостерігає за виром театрального життя, роботою колег, сам з головою поринає в режисерське втілення нової вистави, намагаючись відчути та втілити у звуках прихований емоційний смисл, що пульсує у слові драматурга. За двадцять років «життя в театрі» Юрій Шевченко «озвучив» понад сто вистав, і жодна з них не повторює попередню. Для кожного спектаклю він знаходить особливий «музичний хід», власну звукову концепцію. Іноді створені ним нотні текст і підтекст вибудовують автономну п’єсу, або ж знаходить ті кілька мелодій, чи то пак «сигналів», які для всього сценічного дійства стають своєрідним «цементом», «спільним знаменником». Деякі з вистав Юрія Шевченка – справжні музичні пародії, інші – захмарне ширяння в чуттєво-філософських узагальненнях.

Глядачі приречені чути та бачити лише остаточний результат на прем’єрі, тоді як усе найцікавіше – від першої бесіди з режисером до репетиційного конвеєра, лишається за лаштунками.

Тож про роботу над окремими виставами розповідає театральний композитор Юрій Шевченко.

«Просто треба зрозуміти, про що ця п’єса...»

«Сатисфакція». Режисер‑постановник Станіслав Мойсеєв. Молодий театр.
П’єса В. Шекспіра «Венеційський купець»

Робота над цією виставою була не визначена в часі через фінансові причини. Перша розмова з режисером відбулася два роки тому. Через рік було виготовлено макет сценографії, де за задумом домінувала вода, адже це Венеція. Однак за відсутності коштів сцена «висохла», та й решта цікавих моментів теж утратили сенс. Переказувати попередню концепцію не варто, зауважу тільки, що високі філософські ідеї «спроектувати» на музику дуже складно, тут потрібне саме емоційне відчуття. Роботу над виставою було завершено за два місяці до відзначення ювілею театру. Ключовим вирішенням вистави залишилася тема – переваги патріархату чи матріархату в п’єсі «Венеційський купець». Станіслав розповідав, що ця шекспірівська п’єса рідко ставиться, бо в ній багато подій, що не мають пояснення. Якщо акцентувати щось одне, стане незрозумілим інше. Текст просто не вкладається в однорідну структуру втілення. Тож, насамперед, треба було з’ясувати – про що ця п’єса. На поверхні – історія Шейлока, національна тема. Потрактування були різні, та поставало питання як це зробити зараз, у Києві, в Молодому театрі? Що важливо сьогодні?

Зрештою в мене з’явилося суто емоційне бачення. Уважно вислухав гендерну концепцію режисера і... почав керуватися власною думкою. Написавши першу, дуже пристрасну тему, режисер сказав, що не чує в цій виставі розгорнутих тем, мелодія має бути короткою і весь час повторюватися. Довелося вкоротити звучання мелодії, увесь її розвиток, модуляції, злети... У цій темі була і ледь помітна семітська нотка, та я її теж прибрав. (До речі, колись ми з Мойсеєвим хотіли зробити музичну виставу за Шолом-Алейхемом «Мандрівні зірки». Тож домовилися, що невикористаний матеріал згодиться надалі.)

Епізод, коли хор венеційських парубків співає доньці Шейлока серенаду, репетирувала Катерина Тижнова. Я навіть написав якийсь романс, а згодом прийшла ідея напівімпровізації. Мені хотілося, щоб це було схоже на «спів мертвих», подібний до мови глухонімих, які не чують себе, тобто дивний спів із незрозумілим акцентом. Мойсеєву ця ідея дуже сподобалася. Урешті вийшло так, що музики в «Сатисфакції» зовсім мало. І це добре. Музика, яка жодним чином не розкриває події, витає поза ними, це виключно вдала музика, це «над-музика». Всю цю сюжетну історію можна роз’єднати на шматки, знищити причинно-наслідкові зв’язки, а всі «маленькі сюжетики» лишити поза часом. Адже письменник чи драматург либонь лише задля бажання залучити читача (глядача) поєднує свої думки в одній п’єсі. Кожен шматок пишеться на певних відчуттях, на якихось напівшепоті, напівтінях, на подиху вітру... Для нього і без завершеної п’єси все зрозуміло, та щоб це збагнути іншим, – доводиться збирати історії докупи, іншого шляху немає. Тому й музика йде звідти, де є вітер, звідти, де ще немає твору, книжки, немає нічого узагальненого... Де є тільки емоції та відчуття.

«Писати балет чи оперу поза театром —безвідповідально»

«Буратіно та Чарівна скрипка», Національна опера України, або
«Бармалей та Айболить», Муніципальний театр опери і балету для дітей та юнацтва

 

Музику до балету «Буратіно та Чарівна скрипка» писали разом з постановником Віктором Литвиновим та почасти з диригентом Олексієм Бакланом. Прем’єра в Національній опері відбулася чотири роки тому, а в минулому сезоні виставу не показали жодного разу. Натомість з’явилася балетна вистава «Бармалей та Айболить» у Муніципальному театрі опери і балету для дітей та юнацтва. Ідея зробити іншу виставу на ту саму музику належала Олексію Баклану. Він талановитий експериментатор. Сам створив нове лібрето, «пошматував музику», переставив номери, після чого я ще три-чотири місяці все «шліфував», робив купюри, але нового не дописував. Я був захоплений тим, наскільки інакше він почув музику, що від початку писалася для зовсім інших сценічних ситуацій. Звісно, мені було трохи ніяково, адже використовуємо музику, яка вже звучала, та Олексій мене переконав, що все можливо. Він навіть з інструментальних творів Моцарта зробив балет. Баклан – рідкісний диригент, який дивиться не лише в ноти, а й бачить сцену. Якщо там нудно, мало дії, робить постановникам зауваження. На прем’єрі він вийшов диригувати в шапочці лікаря Айболита, з червоним хрестиком. Йому цікавий процес – коли діти-глядачі беруть участь у створенні казки.

В цьому театрі комфортно експериментувати. Тут є лідер – диригент і художній керівник Олексій Баклан, якого люблять, поважають, якому вірять. У колективі немає супе­ре­чок, це міцний єдиний організм, дружна родина, що дуже важливо для створення дитячих вистав.

Зараз мені запропонували поміркувати над оперною виставою для дітей. Це справа тривала в часовому вимірі. Щоб опера з’явилася через кілька років, треба вже розпочинати роботу. Я запропонував театру сюжет – «Свято неслухняності» Сергія Ми­хал­кова. Дитяча опера – це дві дії по 35 хвилин. Складний сюжет за такий час розповісти важко, тож історія має бути добре відомою, аби діти споглядали те, про що знають.

Замовлень на написання опери від Міністерства культури мені ніколи не надходило. Писати балет «з нуля» дуже складно, щонайменше на рік треба полишити всі інші справи. А створювати великий теа­тральний твір «у стіл» – це безвідповідально стосовно себе, своєї родини та того ж театру. Важливо знати, хто співатиме у виставі, чи є в театрі сильний хор. Композитор, який пише оперу чи балет, повинен постійно ходити в театр! Написавши епізод – показати його диригенту, режисеру, вони обов’язково щось підкажуть, порадять. Для драматичного театру це норма: ти слухаєш, що кажуть інші, сам розповідаєш, і це все завжди на користь справі.

«Михайло Резнікович сказав, щоб усі співали!»

Вистави Національного російського драматичного театру імені Лесі Українки «Жирна свиня», «Любовне шаленство»

Зараз працюю над двома виставами в цьому театрі. Перша – за п’єсою «Жирна свиня» американського драматурга Ніла Ла Бута, ставить Михайло Резнікович. Це історія про дуже огрядну дівчину, її романтичні стосунки з симпатичним юнаком. Йому дорікають – нащо вона тобі? Тож, звісно, він її зраджує. Головна героїня чисте створіння, майже янгол, її душевні поривання надзвичайно природні, але при тому вона абсолютно неземна, не здатна правильно зорієнтуватися в життєвій ситуації. Розповідь з комедії поступово перетворюється на притчу.

Друга робота – музична вистава «Любовне шаленство» французького драматурга Жана Франсуа Реньяра. Вольтер казав: «Хто не цінує Реньяра, той не гідний Мольєра». Вистава має бути смішним французьким водевілем з піснями й танцями. Роботи для композитора багато, вже зараз написано майже двадцять окремих номерів. Всього п’ять дійових осіб: дві молоді пари та вихователь, який бажає одружитися зі своєю юною вихованкою, в якої, звісно, на прикметі інший.

Оркестровий супровід до цієї вистави я хочу записати з колективом «Київська камерата», щоб мати повноцінну, а не електронну фонограму.

На першому зібранні трупи я прийшов у театр і сам заспівав усі номери. Михайло Резнікович запросив усіх акторів теат­ру, хто потенційно може грати в цій виставі, тож на кожну роль приблизно по вісім осіб. Дав завдання всім вчити партії. Через якийсь час ми знову зібралися – і вони співали те, що вивчили. Багато акторів показали просто довершені концертні номери! Спеціально для цього показу-репетиції підібрали костюми, танцювали, а хтось ставав на стільчик і співав. Це був справжній фурор. Шкода, що публіка ніколи не бачить репетицій, бо процес створення вистави за видовищем та азартом нерідко не поступається кінцевому результату, тобто прем’єрі.

Юлія БЕНТЯ