Тетяна БОРОВИК: «Я закінчую одну частину шляху й починаю іншу»

Прима-балерина Національної опери України попрощалася зі сценою

Лариса ТАРАСЕНКО, спеціально для «Дня»

ФОТО ОЛЕКСАНДРА ПУТРОВА

 

ТЕТЯНА БОРОВИК І МАКСИМ ЧЕПИК В БАЛЕТІ «ШЕХЕРЕЗАДА»

 

Після бенефісу Тетяни Боровик один iз колег виголосив: «Можливо, хтось танцював краще, але красивіше за неї ніхто не пішов». Одноактними балетами «Кармен- сюїта» та «Шехеразада» чудова балерина, ім’я якої, без великого перебільшення, можна назвати одним із синонімів Національної опери України, попрощалася зі сценою рідного театру, якій віддана чимала частина її життя.

Тетяна, корінна киянка, після закінчення хореографічного училища прийшла в творчий колектив, у якому тоді сяяли такі зірки, як Валентина Калиновська, Елеонора Стебляк, Раїса Хилько, Тетяна Таякіна, Людмила Сморгачова, Алла Лагода, й незабаром, незважаючи на молодість, встала врівень з ними. Їй випала довга й щаслива творча доля, яку, як відомо, слід весь час задобрювати працею та старанням.

«БУТИ ПЕРШОЮ»

Коли дивишся на цю чудову балерину, виникає здивування: навіщо, будучи в прекрасній формі, йти зі сцени?

— Моє прощання зі сценою — завершення певного творчого етапу, — вважає Тетяна Боровик. — Я закінчую одну частину шляху й починаю іншу. Вирішила, що йти треба на піку успіху. Так, дійсно, ще можна було б попрацювати, але є певна межа, яку, захопившись, можна не помітити. Я б не хотіла йти, щоб мене жаліли.

— Як ви прийшли в балет?

— Моя сім’я до балету не мала жодного стосунку. Мама працювала вихователем у дитячому будинку, а батько — на кондитерській фабриці. Уявляєте цю вічну спокусу для майбутньої балерини? Цукерки люблю все життя, й боротьба з ними — не найлегша у моєму житті. Коли мама сказала, що віддасть мене вчитися в балет, тато казав, що цим дитину позбавлять дитинства. Але мама вірила, що в мене все вийде. Хоча я була сором’язливою, тихою, але дуже наполегливою.

Одного разу в гості до нас прийшла знайома, яка, побачивши, що я дуже гнучка дівчинка, порадила мамі показати мене балерині Євгенії Єршовій. Саме вона й вирішила мою долю. Тоді мені було 9 років, тобто один рік в училищі я пропустила, а це ж основи. Важко було доганяти, але я так старалася — хотілося бути першою! До балету я себе пробувала в гімнастиці, плаванні, стрибках у воду, настільному тенісі. В кожне нове захоплення я поринала з головою, але скоро інтерес минав, а з балетом я влучила в яблучко!

— Аби стати справжньою балериною, самого бажання замало. Хто допоміг вам стати зіркою сцени?

— У хореографічному училищі у нас була чудовий педагог Галина Миколаївна Кириллова. Наш клас був для неї першим. Кириллова приїхала з Москви й хотіла затвердитися як педагог. Вона палала, й ми разом із нею. І наш випуск став «зірковим» — практично весь клас — майбутні провідні балерини: Семизорова, Кушнерьова, Данченко, Костильова… До речі, з Ніною Семізоровою, солісткою Большого театру, ми підтримуємо контакти вже багато років.

У нас був дуже дружний клас, незважаючи на те, що кожна була яскравою особистістю. Конкуренція з’являлася лише в залі, а в житті ми допомагали й раділи успіхам одна одної.

Коли я прийшла працювати в театр, з першого дня й упродовж 15 років зі мною займалася Іраїда Лукашова. Це настільки грамотний і скрупульозний педагог, що, можна сказати, вона «ліпила зі мною кожний пальчик». Я їй дуже вдячна, саме вона навчила мене вникати в кожний образ. А під час репетиції «Кармен-сюїти» зі мною почала працювати Алла Лагода. Вона настільки жива, енергійна, що просто заряджає позитивом. Нетривалий, але дуже цінний час я працювала з Валерієм Ковтуном. Знаєте, кожний з педагогів — це як подарунок долі.

— Розкажіть про відчуття, коли вперше виступили на сцені?

— Назвати це хвилюванням — значить нічого не сказати. Ні досвіду, ні знання вистави в мене не було (навіть здобуті навички, здавалося, випарувалися). Уперше мене поставили виступати в кордебалеті у виставі «Лебедине озеро». Я ще практично нічого не робила, а мене «носило» над паркетом від трепету — я виступаю на сцені! Це був не танець, а швидше, я просто бігала по сцені... Знаєте, весь мій творчий шлях не був усипаний пелюстками троянд, чимало отримала й уколів від шпичок... Але коли я згадую минуле, на думку частіше приходять яскраві моменти.

— Звісно, шпички у творчості боляче ранять, але, напевно, й допомагають — загартовують характер?

— Досягають успіху ті артисти, які не згинаються перед труднощами, не звертають уваги на заздрість і плітки. За вдачею я людина скромна, але мені довелося навчитися «відрощувати зуби», щоб довести своє право на місце в театрі. Хоча, звісно, дуже боляче ранять шпички, а особисте впливає на творче. Зіпсований колегами перед виставою настрій може завадити увійти в образ героїні, настрій якого діаметрально протилежно твоєму власному. І все ж, головне в нашій професії — «пелюстки» успіху. Кожний вихід на сцену й контакт з глядачем дуже хвилює. Але є чітка межа: по один бік — я жінка, дружина, мати, солістка балету, а по другий — героїня, роль якої виконую у виставі. Для мене вищим ступенем насолоди було відчути дихання залу; навіть не оплески, а ту тишу, коли глядачі, затамувавши подих, співпереживають побаченому на сцені.

— Таку повноту відчуттів дає, напевно, велика сольна партія? Наскільки скоро після навчання ви стали солісткою?

— Це була Фрігія в «Спартаку» — легендарному балеті чудового хореографа Анатолія Федоровича Шекери. Уявіть, я другий сезон працюю в театрі, й мені довіряють третю прем’єрну виставу (після виступу прима- балерин Елеонори Стебляк і Людмили Сморгачової). Ця вистава стала віхою в моїй творчій долі, а Шекера — найкращим і найулюбленішим постановником. Я завжди тяжіла до лірико- драматичного амплуа. Але після «Спартака» були ліричні партії в «Лісовій пісні» та «Білосніжці». Лише пізніше я знайшла нові барви, які багатьох колег, критиків і глядачів здивували. На п’ятий рік роботи в театрі я станцювала Лізу в «Марній пересторозі». Це комічний балет, а моя героїня весела й пустотлива.

— І ви змінили амплуа?

— Я не можу сказати, що я його змінила, швидше доповнила іншими барвами. Потім у моєму репертуарі з’явилася Кармен. Хоча спочатку в цій партії я себе взагалі не бачила. Одного разу балетмейстер Віктор Литвинов сказав: «Готуй «Кармен-сюїту». Я відмовлялася, але мої аргументи його не переконали. Він танцював цю виставу свого часу в партії Ескамільо, і побачив мене в ролі Кармен. Хоча я й не підозрювала, що зможу впоратися з цією темпераментною героїнею. Почалися репетиції. У мене був чудовий педагог Алла В’ячеславівна Лагода. Ми з нею прискіпливо працювали над образом, відшліфовуючи кожний погляд, жест. І дійсно, Кармен у мене вийшла.

— Якщо говорити про зв’язок часу, з ким із знаменитих танцівників вам довелося виступати разом?

— В «Блакитному Дунаї» Валентина Калиновська танцювала Франческу, а я Аннель. У «Спартаку» я була Фрігією, а роль Егіни виконувала Алла Лагода. Моїм партнером у «Анні Кареніній» був чудовий танцівник Валерій Ковтун, у «Спартаку» — Вадим Федотов. З останнім у мене склалися добрі творчі стосунки: ми часто танцювали в концертах, і багато номерів він ставив спеціально для мене. З Миколою Прядченком я теж дуже багато танцювала — «Лебедине озеро», «Баядерку», «Білосніжку», а перша наша з ним вистава — «Бахчисарайський фонтан».

— Якоюсь мірою хорошого партнера для молодої артистки можна порівняти з педагогом?

— Звісно. Це справжня школа майстерності — як спілкуватися з партнерами, як себе тримати на сцені, як виходити з непередбачених ситуацій. До речі, коли вже в мене з’явилися молоді партнери, то і я їх вчила всього, що знадобиться їм у професії.

ТВОРЧА ДИНАСТІЯ

— Тетяно Василівно, знаючи, якою тяжкою є праця артиста балету, ви не відраджували сина від «театральної бацили» (нині Іван Козлов — відомий танцівник, соліст Маріїнського театру)?

— З дитинства в Іванові проявилися здібності танцівника. Його не вабив футбол, а він полюбив танці. Років з двох—трьох він відбивав ритм, уявляв, що виступає на сцені. Ми з моїм чоловіком, танцівником Анатолієм Козловим вирішили спробувати віддати дитину в балет. Хоча можна сказати, що син почав танцювати ще не народившись. На четвертому місяці вагітності я танцювала в «Дон Кіхоті», а в п’ять місяців брала участь у великій гастрольній програмі. Коли планувалося це турне, я не знала, що вагітна, й відмовитися від поїздки було не можна, а живіт мені не заважав виступати. Щоправда, наприкінці гастролей костюми стали явно на мене вузькуваті.

— Тепер уже й ваш Іван став батьком. Чи продовжуватиметься балетна династія?

— Поки наш онук Андрій надто малий. Але його батьки (моя невістка, балерина Ніна Змєєвець працює в Санкт- Петербурзькому театрі балету під керівництвом Бориса Ейфмана) в один голос заявили: «Ні за що!» Я не настільки категорична — поживемо, побачимо. Син і невістка ще не знають, яке це щастя, коли твоя дитина продовжує твою улюблену справу. Я згадую, яка це була радість, коли ми з сином разом виступали в «Спартаку»! Я була Фрігією, тобто коханою Спартака, роль якого виконував Іван. Періодично, звісно, виникала думка, що я танцюю з власним сином. Слава Богу, в постановці Анатолія Шекери за драматичним наповненням й пластикою Фрігія швидше мати, ніж коханка. З самого початку роботи над цим образом Анатолій Федорович акцентував мою увагу: мінімум еротизму, а розкрити драму жінки, на долю якої випало мало щастя; передати тривогу за життя коханого, бажання його захистити перед розлукою. Тож, можна сказати, нам нічого не заважало працювати в такому незвичайному дуеті. Після вистави син зізнався, що збулася мрія його життя — станцювати з мамою на одній сцені.

— Ваш дует з танцівником Анатолієм Козловим був дуже вдалим. Скажіть, шлюб чи закоханість у партнера на сцені — обов’язкова умова хорошого дуету?

— Швидше, додаткова. Якась особлива довіра, взаємна підтримка. Але так склалося життя, що ми з Анатолієм розлучилися... Хоча почуття вдячності за прожиті разом роки на сцені й у житті я зберегла. Багато творчих дуетів складається й без сімейних стосунків. І навпаки, в дуеті може народитися майбутня акторська сім’я. Так сталося у нас з Артемом Дацишиним. Спочатку я його вчила, а потім уже в нашому спільному танці проявилася та принадлива надійність, відчуття «прикритої спини», якого шукають усі жінки в чоловіках...

ЛИКИ ЛЮБОВІ

— Чи є вистава, яку ви мріяли станцювати, але не склалося?

— Я дуже люблю «Ромео і Джульєтту». Декілька разів починала готувати партію, але весь час щось заважало, переносила терміни, відкладала виступ — так і не станцювала. Хоча ще в дитинстві мене приголомшила музика цього балету. Почувши її по радіо, одразу помчала в магазин і купила платівку. Мабуть, Джульєтта — єдина роль, про яку шкодую. Хотілося більше сучасної хореографії, але це так і залишилося мрією.

— Володіючи класичною школою танцю, чи легко переключатися з однієї пластики на іншу (сучасну).

— Для тіла це дуже важко, хоча як танцівниці — дуже цікаво. Модерн, неокласика, до яких належить, зокрема, «Кармен-сюїта», вимагають абсолютно іншої роботи м’язів. Не кажучи вже про «Весну священну» Раду Поклітару, — чистий модерн. Начебто тіло натреноване, а болить, як у новака після першого серйозного навантаження. Доводиться повністю перестроюватися. На жаль, у нас у театрі було мало вистав з сучасною хореографією, у яких можна задовольнити своє бажання попрацювати в іншій пластиці. Нещодавно в репертуарі Національної опери з’явився, на мій погляд, дуже цікавий балет «Майстер і Маргарита» в постановці Давида Авдиша, хоча мені в ньому вже не довелося станцювати. Але я пораділа за своїх колег...

— Чому для прощання зі сценою ви вибрали «Кармен-сюїту» та «Шехеразаду»?

— Обидві мої героїні, Кармен і Зобеїда, — жінки яскраві, гарячі, пристрасні. Кармен з іспанським темпераментом. Жінка, для якої кохання понад усе, все інше — ніщо. Спалахнула й згоріла. Або кохання, або смерть. З Зобеїдою в «Шехеразаді» зовсім інша історія. Кохаючи свого чоловіка, шаха, господаря гарему, вона, втім, ризикуючи, піддається випадковій пристрасті. І сталося це, на мою думку, через брак уваги, кохання. Це ж гарем, а вона цариця, вона хоче, щоб коханий неподільно належав їй. Тобто її зв’язок з Рабом — чиста пристрасть, тут кохання немає. Ці балети як два лики любові...

— Попрощавшись зі сценою, що перше зробили з того, чого раніше не дозволяли собі?

— Наступного дня в театральній їдальні я, як Джулія Ламберт з роману «Театр» Моема, з’їла цілу порцію вермішелі з котлетою! З їжею у балерини особливі стосунки, це відомий факт. Раніше, коли навантаження були великими, я їла все, що подобається, але коли відпочивала, то сиділа на дієті…

Раніше після вистави я ніколи не поспішала піти з театру. Довго розгримовувалася, поглядаючи на квіти, які завжди дарували мені шанувальники, згадувала виступ... Звісно, мені буде важко розлучитися з виставами «Спартак» і «Весна священна», але вибір зроблено. Я щаслива людина. Суму через те, що пішла зі сцени, немає. З усмішкою згадуватиму й курйози. А їх було багато, особливо напочатку кар’єри. Одного разу в «Баядерці», в запалі танцю, в мене з кошика випала змія, яка має за сюжетом ужалити героїню Нікію в руку. У паніці думки заметушилися: як же я вмиратиму? Закінчую свій монолог- танець, починаю знесилено відступати до того місця, де лежить змія, й ненавмисно наступаю на неї, а вона «жалить» у ногу. Нікію підхоплює Брамін, і моя героїня вмирає... Згадуватиму численні країни, де побувала з гастролями. Особливо велике враження на мене справили Індія, Мексика — своєю екзотикою, самобутністю; Японія — своїм неймовірним поєднанням гострого національного колориту та техніцизму.

— Артист, йдучи зі сцени, мимовільно думає, хто ж займе його місце?

— Навряд чи можна зайняти чиєсь місце. Можна умовно говорити про зміну поколінь. Дивлячись на сьогоднішню молодь театру, я радію, що в нас дуже сильна в професійному плані трупа. Відтепер мені належить стати педагогом-репетитором, тож зі своїм рідним театром я назавжди не прощаюся. Вчитиму молодих. А це теж дуже цікава робота.