MOZART_SYT.COM (АБО "БАСТЬЄН І БАСТЬЄННА" В РЕЖИСЕРСЬКІЙ ВЕРСІЇ ДМИТРА ТОДОРЮКА)

Як по-новому прочитати твір, що вже має свою виконавську історію? Як «оновити» його музику, не втративши її живого звучання,  і – що найголовніше – стилю композитора? Такі питання постають перед усіма інтерпретаторами.  Особливо важко знайти на них відповідь, коли твір перебуває в «тіні» інших композицій грандмайстра. Серед таких – опера «Бастьєн і Бастьєнна» 12-річного Моцарта,  якій присвячено цей текст.

На перший погляд, постановники раннього опусу композитора мають безліч  можливостей для творчості: можна «занурити» твір галантної епохи в сучасні декорації, костюми, лексику; або опрацювати редакції, рукописи, чернетки та навіть прототипи твору; можна піти шляхом автентики та реконструювати першу постановку. Проте історія «Бастьєна» – особлива: з невідомих причин до нашого часу не збереглося жодної інформації ані про його перше виконання, ані про самий факт прем'єри. За наявними даними, перша згадка про оперу з'явилася через 60 років після її створення – 1828 року, у книзі про Моцарта, опублікованій Г.М. фон Нісаном. А перше, зафіксоване в історії, сценічне втілення твору відбулося 1890 року, напередодні 100-річчя від дня смерті її автора. Саме в такій ситуації, коли єдино вірним стає лише початок з чистого аркуша, опинилися інтерпретатори «Бастьєна», серед яких – команда Київського театру опери і балету для дітей та юнацтва.

У виставі, створеній акторським та постановним колективом театру (режисер і перекладач  лібрето - Д.Тодорюк, диригент - А. Кульбаба, художник - Л.Нагорна, балетмейстер - С. Кон), поєднується відразу кілька інтерпретаторских ходів, поширених в сучасному мистецтві. З одного боку, опера постає в сучасній сюжетно-сценічної ситуації, а з іншого - насичується такою кількістю алюзій і паралелей, що, крім усього іншого, «повертає» глядача до витоків твору, до його прототипу. (Відомо, що Моцарт мав на меті зробити пародію на оперу Ж.Ж. Руссо «Сільський чаклун» - твір, який спричинив цілу хвилю наслідувань, у т.ч. – і «Мельника» О. Аблєсимова-М.Соколовського, і самого «Бастьєна»). Проте все це – лише відбиття  ключового та надзвичайно оригінального режисерського ходу. На сцені Київського театру опера Моцарта постає у поєднанні з жанром, що належить до абсолютно іншої сфери мистецтва - ситкомом, телесеріалом!

 

Отже, за своєю суттю твір Моцарта – це нібито пародія на Руссо. А тому в ній багато гумору та, разом із тим, - ситуацій, які становлять труднощі для постановників. У Моцарта замість «руссовських» селян – пастух і пастушка, мудрих та цікавих порад чаклуна – «чудодійна» кропивна настоянка  (так званий «любовний напій»), замість сентиментальних почуттів – «гра» у справжні пристрасті, а жанр інтермедії з музичними речитативами перетворюється на зінгшпіль: комічну оперу з розмовними діалогами. А понад усім – музика, яка ідеально відповідає фабулі опери і водночас  виходить за межі пастушої ідилії, вражаючи своєю глибиною та невичерпністю. Та й які пастухи й пастушки можуть бути в наш час?

І ось постановники пропонують слухачеві оригінальний мікст. Поєднуючи дуже віддалені жанри та види мистецтва, інтерпретатори знаходять між ними незліченні зв'язки та рими - і в самому комедійному дусі, і в сюжетах, і – у внутрішньожанрових особливостях.

Відомо, що типовими рисами ситуаційної кінокомедії є невелика  кількість дійових осіб, нечаста зміна локацій, короткотривалість серій (до 30 хвилин, включно з титрами), закадровий сміх (як елемент, що зберігся від традиції зйомок ранніх ситкомів на очах у публіки). Почасти це характерно і для твору Моцарта (три дійові особи - Бастьєн, Бастьєнна, чаклун Колас, незмінне місце дії - галявина з вівцями). Проте, вибудовуючи шлях від опери до ситкому, постановники доповнюють цю спільність ще деякими штрихами. Для того, щоб погратися з глядачем, занурити його в атмосферу кіно, інтерпретатори не просто формують спектакль у жанрі ситкому, а знайомлять нас із процесом його зйомки. Замінюючи пастухів на сучасну пару, поляну з вівцями – на бар, постановники перетворюють глядацьку залу і сцену на кіностудію.  А відтак, бар – це водночас центр знімального майданчику, на якому перебувають оператор та його помічник з хлопавкою-нумератором, актори – герої ситкому; на «гальорці» - режисер, який керує процесом «зйомки». Усі решта: оркестранти, диригент, глядачі – також стають учасниками запису фільму.

Яким же є кінцевий результат синтезу  таких віддалених жанрів? Найбільш привабливим у виставі є те, що, поєднуючи музику 18 століття з сучасними сюжетом, ситуаціями, лексикою (адже Тодорюк не просто перекладає, а й доповнює лібрето Вейскерна «кінематографічними» коментарями), постановники не порушують найголовнішого – музичної складової твору, послідовності та тривалості номерів.  У такому «невтручанні» і полягає головний акцент постановки: сама музика, завдяки жанровому переоформленню, висвічується по-новому, дозволяє відкрити й почути в ній дію інших - кінематографічних законів. А відтак, природня «клаптиковість» «Бастьєна», що утворюється через чергування музичних і розмовних епізодів, сприймається як прояв техніки міжкадрового монтажу. Увертюра, якою, за задумом постановників, обрамлюється твір, - стає аналогом «титрів» до серіалу. «Дублі», на які «шматується» подієвий ряд, – серіями ситкому. А моцартівський комедійний дует Бастьєна і Бастьєнни, в якому одночасно поєднуються  ключові тексти (через що втрачається сенс того, про що йдеться), постановники перетворюють на дует-діалог і кульмінацію вистави ...

 

 …На завершення хочу додати лише одне. Занурюючи слухачів у атмосферу «фільму», постановники не тільки не відволікають нас від музики Моцарта, але власне на ній фокусують увагу. А тому, абсолютно виправданим здається жанрове визначення вистави, запропоноване її авторами - «ситком-опера». А разом з тим - напрочуд органічним і стильним саме втілення «Бастьєна» ...

Ольга Міхейшина