Мавка, одержима

У Київський дитячий музичний муніципальний театр на Подолі несподівано повернулася важлива для репертуару вистава — "Лісова пісня" Лесі Українки, де актриса Раїса Недашківська грає всіх персонажів п'єси. Поділ, театр, полудень. У залі — школярі, вчительки, інтелігенти-різночинці. Олесь Доній. І я. Буквально за день до вистави народна артистка ще в лікарні під крапельницею, — лікарі збивають тиск. Вона навіть не говорить, а шепче в трубку з клініки (телефон чергової медсестри), телефонуючи мені вночі з проблемою, що ятрить серце: "Боже, ну як же нам врятувати НСТД?" (Відповідь очікувана: не рятувати — а створювати, і не з уламків — а на новому фундаменті). Тим часом усі мої тривоги-сумніви — як же вона збирається після лікарні півтори години сама на сцені грати всіх персонажів Лесі? — випаровуються. Принишклий зал, злагоджений театральний оркестр (диригент О.Боклан, музика М.Скорульского). І вона — одна — за всіх. За Мавку, Лукаша, маму, Килину. За всю лісову язичницьку нечисть і святість. На сцені (праворуч) — її трон. На ній — золотистий балахон. Пишний вінок з калини й гілок довершує цю "скульптурну композицію" Лісової Цариці, вселенської володарки. Жінки-деміурга, яка самим своїм голосом хоче воскресити весь різноголосий Лесин світ. Без єдиної заминки, граючи на скрипці свого мелодійного й відчуженого тембру, тамуючи напади підступного кашлю, вона йде містичним текстом-лісом Лесі — як подорожній уночі. Як заблукана душа в джунглях вічності. Їй, як відомо, давно не 40, але голос її Мавки — чистий, наївний, юний, часом буквально зривається. Коли вона грає "Того, що в скалі сидить", раптом — рокіт, тривожні низи в тому ж таки голосі. І, звісно, переливний — блискавицею, багрянцем, багатством, фантазією, златом — балахон... "Дух вільний лісовий" — дух самої актриси. Актриса ця — автентичний персонаж якогось хорошого незнятого фільму Кустуриці або Параджанова. Вона з їхнього світу. Галасливого, карнавального, справжнього й театрального. Вона — наша артистка — плакальниця на всіх похоронах, ханума на всіх весіллях, берегиня на всіх берегах. Вона ніби хоче обняти, підбадьорити і втішити весь прокислий світ, — тільки зробити це важко, майже неможливо. Але цінна й важлива — хоча б спроба... Цю "Лісову пісню" театр не ставив у репертуар кілька років. Ганьба! Вистава повинна жити. І не тільки для школярів. Режисер Микола Мерзлікін ще в 2001-му (рік прем'єри) ризикнув запропонувати театру цікавий концепт. Його "ліс" і його "пісня" — це і є Леся. Одна жіноча душа. Те, що відбивається в мелодії сопілки, в голосі актриси. За зовнішнім форматом — це радіотеатр, моноспектакль. За силою внутрішнього резонансу — Лесин космос, що вмістився в одній одержимій артистичній натурі. Повторюся —вистава повинна жити. Її треба частіше грати, заводячи у Лесин "Ліс" нову публіку.

Олег Вергеліс