У русі...

У Київському муніципальному академічному театрі опери та балету для дітей та юнацтва відбулася прем’єра опери сучасного російського композитора Сергія Баневича «Iсторія Кая та Герди»

Лариса ТАРАСЕНКО, спеціально для «Дня»

ФОТО ОЛЕКСАНДРА ПУТРОВА

 

СЦЕНА З ОПЕРИ «ІСТОРІЯ КАЯ ТА ГЕРДИ»

 

Кому з дитинства не знайомі ці імена з казки Ганса Християна Андерсена? Розповідь про стосунки й поневіряння двох підлітків формувала наші поняття про дружбу й любов, про перешкоди та подолання, про взаємодопомогу, про силу тендітності та слабкість грубої неправедної сили, про теплоту та холодність як риси характеру, як стиль життя, ставила перед однозначним вибором поміж добром і злом.

На невеликій за розміром сцені театру казка про Снігову Королеву ожила у чудових декораціях сценографа Людмили Нагорної. Майстерність художника полягає у створенні такої перспективи й глибини, що, дивлячись на розмальоване полотно, потрапляєш поглядом у неосяжну далечінь, здається, що з самого вікна старого будиночка, де з бабусею живе Герда, ввижається безмежність простору аж до самої Лапландії — тої країни, уявної чи реальної, страх перед якою живе у душі кожної людини, адже вона символізує розлуку з чужої волі. Ще нічого не відбувається, ще усе добре й звично у теплому й затишному куточку, але на обрії вже вирують хмари, які створюють примарні картини змін, що невмолимо насуваються. Мобільна конструкція з двох постаментів на сцені легко перетворюється з острівця щастя на дві схожі на скалки Дзеркала Зла крижини, які розносить у різні боки океан життя, розлучаючи героїв. Та половина, на якій залишається Кай із замерзлим серцем, із появою Снігової Королеви перетворюється на розкішні сани, що вiдвозять хлопчика від дівчинки, яка босоніж і голіруч ладна долати кригу нелюбові — те зло, що «більше прикростей та зневіри убиває нас».

Гарну виставу вирізняє гармонія задумів сценографа й режисера у співтворчості з диригентом, хореографом, художником сценічного освітлювання, хормейстером. Драматургія музики Баневича сама диктує ритм подій на сцені. Режисер-постановник Лариса Моспан-Шульга змогла поставити кожний епізод так, що у виставі практично немає пустих сцен. У партитурі небагато музики для того, щоб відтворити складний і довгий шлях дівчинки Герди через ліси, поля, міста й королівства, який вона долає у пошуках Кая. Ілюзія тривалих і виснажливих пошуків створюється завдяки кільком пробіжкам героїні між двома завісами — інтермедійною й напівпрозорою, під час кожної з яких вона зустрічає різних людей і звертається до них із німим запитанням про Кая; і з кожною новою пробіжкою все більше відчувається, як вона стомилася, який великий шлях пройшла, поки не натрапила на зграю розбійників. Ця сцена настільки емоційно насичена за музикою й режисурою, що стає переломним моментом вистави: у нерівній боротьбі тендітної дівчинки з відчайдушними шибайголовами добро неминуче перемагає зло силою самого поняття любові, донесеного до спорожнілих сердець.

Мелодика твору дуже близька до мюзиклу, тому вимагає певних рухів, часто танцювальних, від кожного персонажа. У виставі практично немає статичних сцен: рухаються й танцюють і головні герої, і другорядні, і хор. Це завдяки тому, що визначальна роль у роботі над виставою належить балетмейстерові Віктору Литвинову, який, до речі, з березня минулого року є головним балетмейстером театру. Цей досвідчений майстер хореографії додав у оперну виставу дію, якої так часто бракує іншим постановкам. І мова не тільки про суто балетні сцени, яких не так уже й багато, а практично про всю виставу. У творчій взаємодії з режисером Віктор Володимирович пластично змалював більшість учасників дійства, для кожного знайшов характерні рухи й жести. Його Тролі (у блискучому виконанні Любові Канюки та Анатолія Гуріна) скоріше кумедні, ніж потворні, скоріше набридливі й навіть дещо недоумкуваті, ніж справді злі. І таке рішення виправдане, до того ж воно у повній гармонії з костюмами, запропонованими Л. Нагорною. У білій казці все красиве зовні, тож відверта потворність дій при зовнішній привабливості створила б надмірний дисонанс, який би дуже нагадував справжнє життя. А казка повинна залишатися казкою.

Світла й дещо меланхолійна сцена катання на ковзанах, на тлі якої розгортається драматичний епізод перетворення й подальшого зникання Кая, побудована таким чином: у центрi танець виконують професійні танцівники, а по краях сцени парами стримано рухаються артисти хору. І це дійсно виглядає справжньою ковзанкою, де діти катаються по середині, а дорослі туляться ближче до огорожі. Рука балетмейстера відчувається й в епізоді, коли Снігова Королева забирає Кая. Конструкція, яка виконує роль саней, досить громіздка, щоб зобразити швидкість зимового вітру, що підхоплює королеву з її почтом. Тож постановники застосували кінематографічний прийом уповільненої зйомки, завдяки якій створюється ілюзія швидкого руху, який переходить у політ, коли за кавалькадою опускається прозора завіса, нижня кайма якої нагадує білі хмари під полозами, котра в іншому епізоді грає роль кучугури.

Блискучо поставлена сцена у таборі розбійників. Динамічна та яскрава, вона приваблює й костюмами, і бутафорією, і поєднанням музичного й вокального тла з пластичним вирішенням. Тонкий гумор в авторській партитурі, який пом’якшує фактичну жорстокість розбійницького середовища, доповнюється пластикою виконавців, котрі зображують розгульних бешкетників, для яких життя людини та її переживання — просто забавка. Партію Отаманихи композитор написав для баса, й це створює додатковий комічний ефект, вдало використаний постановниками й утілений виконавцем (прем’єру співав Роман Смоляр, продемонструвавши вміння поєднувати професійний вокал з яскравим артистизмом). Маленька розбійниця у виконанні Вікторії Ченської дуже нагадує сучасне дитя вулиці, дівчинку-підлітка, яка недоотримала справжньої любові й уваги, але ще не втратила здатності її відчувати й сприймати, адже справжні прекрасні почуття пробивають нетривку стіну нелюбові, змуровану силою обставин, тоді назовні прориваються доброта й шляхетність, закладені Богом у кожній дитині.

Чи не найбільш вражаючою в цій сцені є поява Північного Оленя, який завдяки майстерності художника по костюмах виглядає справжнім благородним мешканцем суворого краю вічної мерзлоти. Це чи не єдиний статичний персонаж у постановці, але саме завдяки статиці, яка гармонує зі стримано- схвильованим музичним малюнком басової партії у виконанні Юрія Коваленка, створюється враження його величності та шляхетності...

Та ось ми у володіннях Снігової Королеви (Тетяна Странченко по-акторськи дуже переконливо виконала свою вокальну партію). Розкіш біло-блакитно-сріблястих декорацій та костюмів господарки царства криги просто заворожують глядача. Здається, що таку холодну красу не може подолати ніщо у світі. Сама Вічність панує на маленькій сцені, аж поки тендітна хоробра дівчинка з гарячим люблячим серцем не розвіє білі чари теплом і силою своїх почуттів. Герда у виконанні Ірини Ладіної настільки харизматична, що викликала у юних і дорослих глядачів просто безмежне співчуття. Її ніжно-дзвінкий голос у поєднанні з неабияким акторським драматизмом протягом усього дійства переконливо доніс до публіки основну ідею, що любов — це животворна сила, спроможна протистояти вбивчій силі світу нелюбові та байдужості, світу, який загрожує нашому реальному сучасному життю, життю наших дітей, світу, у якому без мудрого Ліхтарника (Віталій Жмуденко був справжнім провідником для глядачів) не просто знайти правильний шлях.

Прекрасна постановка з усім багатством декорацій і костюмів, звичайно ж, була б неможливою без коштів, наданих на її втілення. Це відбулось завдяки Головному управлінню культури й мистецтв столиці України, муніципалітету, які подарували дітям казку. До речі, цікаво, що цю ж оперу було поставлено всього за місяць до київської прем’єри у столиці Північної Осетії Владикавказі. І зроблено це було силами Санкт-Петербурзького Маріїнського театру фактично завдяки ентузіазму Лариси Гергієвої, яка при підтримці свого уславленого чоловіка, диригента Валерія Гергієва, знайшла поза межами Росії, в основному в Англії, спонсорів, які подарували дітям країни, де відбулася жахлива трагедія Беслана, де не загоюються рани від численних терактів, справжню новорічну казку... Яке щастя, що дітям України не відомий цей жах. Ми живемо у прекрасному місті, яке може й повинне дбати про своє майбуття, виховуючи нові покоління на кращих зразках високого оперно-балетного мистецтва.