Симбіоз сучасності й класики: нова постановка «Історії Коппелії» у столичному театрі

Заяви нинішнього міністра культури про те, що найближчим часом гроші виділятимуться в основному на відзначення пам’ятних (переважно патріотичних) даті подій уже встигли «порадувати» всіх, хто залежав від фінансування Мінкульту

_MG_9463

 

У принципі нічого нового від чиновника ми не почули. Ніхто ніколи й не сумнівався, що наше мистецтво виживало до цього часу швидше «всупереч», аніж «завдяки» державі. За останній рік долю найменш грошовитого міністерства розділила більшість українців. А коли йдеться про виживання, який може бути театр, балет, виставка? Як не дивно, тенденція звучить інакше… Усе частіше від керівників театральних труп можна почути: аншлаги чомусь… люди йдуть, незважаючи на кризу, виступи не відміняємо…Артисти нібий самі дивуються, що все ще є для кого працювати.

Звісно, навряд чи тут криється щось на зразок «ми всім миром вирішили підтримати вічнофінансовану за залишковим принципом сферу». Просто настав той час, коли мистецтво сталотаким собі затишком, що рятує психіку, занурену в режим інформаційної та й самої справжньої війни. Іронія ж у тому, що саме таке мистецтво рідко фінансується Мінкультом… Та на щастя, чиновники наші помиляються не вперше: людям у скрутний час потрібен хліб не лише на магазинних полицях…

Узагаліця історія малась би бути не про Мінкульт, міністра та витрати, а в принципі про звичайну прем’єру. Хоча, чому звичайну? Почнемо з того, що за 2014-й з новими постановками у театрах було, м’яко кажучи, не дуже. Тому просто радує вже те, що це, насамперед, усе-таки відбувається, а по-друге – в установідержавній, що взагалі в наших умовах є майже подвигом. Тиждень тому Київський муніципальний академічнийтеатр опери і балету для дітей та юнацтва (а простою мовою – улюблений киянами КМАТОБ) презентував історію однієї ляльки, котра так і називається – «Лялька. Нова історія Коппелії».

У столичному дитячому театрі класично-розважальний балет Деліба перетворився на розповідь, що одночасно так мало схожа на дитячу, як і самі обставини її створення. Балет цей був задуманий рівно рік тому, коли тільки розгорталися «близькомайданні» процеси. Може, тому так багато глядачів побачило в «ляльці» навіть політичні мотиви. Є ж бо тут і злий чаклун і навіть маленька лялька його – за допомогою якої він шаманить – комусь здалась схожою на Путіна… Та це від лукавого…

Творчим людям зараз важко відійти і відсторонитися від суворої реальності й, можливо, цього не наразі потрібно. Якщо злий чаклун комусь здався озлобленим політичним лідером – що ж, так тому й бути. Шкода, якщо й хтось із дітей побачив у цій історії щось більше, ніж просто гарну казку, де добро, як і годиться, перемагає зло та невігластво. Хотілось, принаймні, аби це була для них просто казка… А взагалі вийшов надзвичайно яскравий балет посеред такої нашої сірої зими. Просто як ковток повітря на музику Деліба із її веселими народними мотивами, після якого навіть не хочеться виходити із приміщення театру, а це багато коштує, погодьтесь…

Постановник «ляльки» Сергій Кон – молодий балетмейстер і соліст Модерн-балету – підібрав таку просту й доступну і для дорослих, і для дітей мову, що звичайних для перших відвідин балету запитань: «Чому ця тьотя довго кружляла на місці?» – від дітей не було чутно взагалі. Це також була свіжа ідея від керівництва КМАТОБа – запросити поставити новий балет хореографа сучасного танцю. Тому «Лялька», що, сподіваємося, увійде в постійний репертуар буде цікавоюдля усіх поколінь. І знову таки для класичного театру це крок уперед – до нової художньої мови, якою вже говорить увесь світ. «Лялька» стане тією яскравою плямкою, що вкотре доводе: наша культура може і хоче існувати в сучасному вимірі й будь-які обмеження «згори» безглузді, коли митцю є що сказати…

Сергій Кон – якраз із тих хореографів, хто знає, як «підправити» класика. Власне, від «рідного» лібрето у «ляльки» нічого не лишилось. Зате вийшла чудова історія із зрозумілою усім алегорією – люди – теж ляльки. Нас також інколи ламають, б’ють, кидають, використовують. У цьому сенсі історія навіть не дуже дитяча… Якби не по-зворушливому безпосередня виконавиця головної ролі Міе Нагасава, то, мабуть, «лялька» не мала б такого успіху в дитячої аудиторії. Зате у дорослих виникло повно своїх, подекуди не надто приємних, асоціацій. Можливо, тому наскільки вартісні такі речі для нас – «дорослих дітей». Ми легко впізнаємо себе в головних героях, але на відміну від «реалістичних» постановок – тут усе просто зобов’язано завершитись хепі-ендом, а отже, це дарує таку потрібну сьогодні надію.

Кінець-кінцем просто хочеться привітати нас усіх хоч із маленькою, «ляльковою», але прем’єрою. Невідомо, як часто наші театри радуватимуть нас такими світлими постановками. За новим уже «Конівським» сюжетом Коппелія все-таки стає людиною, а бездушний лялькар лишається ні з чим. Подивимось, як у буде у житті…

Автор: Олена Солодовнік